Вихід є!

imagesЗа усю історію протестних рухів у повоєнній Європі не було більш масових та водночас тривалих акцій, ніж «епічні стояння» на Майдані у Києві в 2004 та 2013 роках. Чисельність та протяжність у часі не єдині ознаки унікальності цих соціо-культурних явищ. Їхні миролюбність та універсальність за віковим і соціальним складом учасників теж гідні подиву сучасників та пам’яті багатьох поколінь нащадків.

Ще одним чинником історичної значущості обох Майданів є їхній вплив на суспільну свідомість у Європі та Світі. До України почали ставитися, як до зрілого і відповідального суспільства. Не до держави, а саме до суспільства.

Перший мирний Майдан поклав початок серії «кольорових» революцій, що призвели до збройного повалення диктаторських режимів у Лівії, Тунісі, Єгипті. Поставив на межу виживання династичний режим у Сирії. У жодному з цих випадків не вдалося зберегти первинного мирного характеру цих революцій. Там, де подібні заворушення залишалися мирними, чи відносно мирними, залишилися на своїх місцях і правлячі режими — Катар, Марокко, Туреччина та ін.

Майдан, що стоїть нині доводить правильність Майдану першого. Саме неприйняття тих практик здійснення влади, які у четвертому році лише загрожували Україні, а з десятого стали для неї небезпечною реальністю, спричинило ці безпрецедентні протести тоді і нині.

Водночас другий Майдан є ідейним спадкоємцем кольорових революцій, спричинених Майданом першим. Таким парадоксальним чином історія знову замкнула своє коло на головній площі української столиці.

Перший Майдан був революцією інтернету, мобільних телефонів та кредитних карток. Мобілізаційними ресурсами другого, крім названих, виступають ще й соціальні мережі. Вони, звісно, теж являють собою цифрові технології, але вже нового покоління. Саме ці технології забезпечують відтворюваність Майдану. Його можна розігнати кийками, теоретично. Проте його неможливо вирвати з віртуального простору соціальних мереж, які дедалі більше визначають громадянську свідомість. Тому владі залишається дедалі безсоромніше фальсифікувати результати виборів, підкуповувати учасників виборчого процесу та вже обраних депутатів.

Влада, крадучи у виборців можливість законно її змінити, спонукає громадян до радикальних дій. Громадяни — і ті, які стоять на майданах, і ті, хто наразі протестує пасивно, сподіваються, що радикальні протестні дії — Всеукраїнський політичний страйк, передовсім, — очолить парламентська опозиція. Однак вона перебуває у вкрай непростому становищі, бо має прораховувати наслідки таких дій для себе, а також і для кожного їхнього рядового учасника — від звільнень з роботи та рейдерування бізнесів до арештів та інших способів кримінальних переслідувань.

Разом з тим поразка Майдану-13 призведе до тотожного результату для опозиції та рядових опозиційно налаштованих громадян. Знову — клінч, цугцванг і глухий кут разом узяті. Ну, і як з цього усього виходити? Вихід є.

Зрозуміло, що зберегти стан речей, який існував в країні до кінця минулого місяця вже неможливо. Міняти систему доведеться. Силоміць це небезпечно, а на «полюбовну» зміну сама система не погоджується. Тому зміни мають прорости з її середини.

Пояснимо: при переході від самодержавної форми правління до республіканської в країні мають у штатному режимі функціювати інфраструктури життєзабезпечення — від транспорту і каналізації до служб порятунку та платіжної системи. Найкраще з поміж можливих претендентів на виконання такої роботи, з нею спроможна впоратися чинна влада. Мова не про уряд М. Азарова, а співробітників центральних і місцевих виконавчих органів, які цю роботу так, чи інакше виконують сьогодні. Для її координації необхідно утворити технічний (службовий, експертний, перехідний) уряд. Його склад та набір поточних завдань, (включно з підписанням Угоди про асоціацію з ЄС та унормування стосунків з МВФ), є першорядним предметом тристоронніх перемовин між політичною опозицією президентом та громадськісттю, яка репрезентує непартійну більшість Майдану.

Наступним, актуалізованим у короткому часі завданням є підготовка тексту нової інноваційної Конституції та проектування механізму її імплементації — через нову Верховну Раду, Конституційну асамблею, а чи й Референдум, звісно, що після введення в дію «нормального закону», який регулюватиме його проведення.

Чи є ще якийсь мирний та ефективний шлях подолання цієї кризи? Чи навряд, бо інакше його б вже було запропоновано. Отже на часі створення майданчика для перемовин щодо алгоритмів виконання означених завдань. Направду такий майданчик можна почати будувати з будь-якої сторони поміж трьох названих — влади, опозиції, громадськості. Питання лише у тому, хто почне першим.

Першість у цій справі визначатиме стратегічну позицію її — першості суб’єкта у процесі перемовин та реалізації, досягнутих у їхньому ході, домовленостей. На старт?!

 

Comments are closed.