Українські маркери Юрія Бикова та Ксенії Собчак

На тлі бурхливого українського соціо-політичного сьогодення, події у політичному житті Росії становлять для нас інтерес переважно з точки зору того, наскільки вони послаблюють агресора. Також дедалі менш цікавими для українців є факти російського культурного життя.

Однак, певний виняток являють собою два внутрішньо російські інформаційні приводи, що трапилися у жовтні, і на які слід звернути увагу. Перед усім тому, що їх визначено Україною.

Перша трапилася у російському кінематографі.

Йдеться про гучне каяття режисера Юрія Бикова, який після виходу його серіалу “Спящіє” та гостро негативної реакції на нього “ліберальної частини російської глядацької аудиторії”, заявив, що надовго йде з кіновиробництва. За зізнанням автора серіалу, цим фільмом він прагнув зробити свій внесок у досягнення “заснованої на патріотизмі, похвальної мети проти помаранчевої революції в його країні”. Юрій Биков навіть визнає, що “зрадив своє прогресивне покоління, яке прагнуло щось змінити” у Росії.

“Спящіє” є очевидним продовженням радянської пропагандистської традиції використання засобів кінопрокату задля відмивання інфернального образу ЧК-КГБ, а за разом і всього радянського ладу в очах “широких мас трудящих” – таким собі кінематографічним нащадком серіалів “Сімнадцять миттєвостей весни” та “ТАРС уповноважений заявити”. Хоча за художньою якістю фільм “Спящіє” вочевидь їм поступається. Причина криється у примітивній фабулі сюжету: “повсякчас зловорожі американці намагаються перешкодити газовому контракту Росії з Китаєм, задля чого готові інспірувати у Москві “Майдан”.

Події фільму відбуваються у 2013 році, напередодні нашого Майдану Гідності та нападу Росії на Україну. На екрани фільм вихлюпнули нинішньої осені, коли у Росії стартував політичний сезон, кульмінацією якого буде початок чергової каденції правління Владіміра Путіна.

Чому автори “Спящіх” не обрали для сюжету ближчий до сьогодення відтинок політичного часу, адже він вочевидь є більш насиченим драматичною динамікою подій? Бо тоді не вдалося б уникнути теми окупації Криму, війни на Сході України, збитого малайзійського “Боїнга”, виключення Росії з “G-8”, різкого падіння рівня життя росіян внаслідок міжнародних санкцій тощо. Натомість замовники серіалу (їх офіційно уособлює Міністерство культури Росії) мали на меті заднім числом створити аргументи на виправдання дій російської влади, починаючи з 2014 року, які призвели до ізоляції Росії, зневаги до неї у світі та зубожіння її середнього класу, не згадуючи вже про ширші верстви населення.

Вийшло те все у Юрія Бикова настільки “навпаки”, що він подався “у схиму”. Попри цілковите замовчування теми України, її присутність у фільмі відчувається в усьому – вона повсякчас виникає у свідомості глядача як альтернатива тому, що має місце у соціальному та політичному бутті сучасної Росії. Мова, звісно, про глядача бодай трохи інформованого.

Апологетику героїки спецслужб у серіалі виконано примітивно і кондово. Годі сподіватися, що їй повірять навіть “бойові буряти Путіна”.

Другою подією “за парєбрікам”, вартою уваги з українського боку є оголошення Ксенією Собчак наміру взяти участь у виборах президента Росії.

Із серіалом та каяттям за нього Юрія Бикова цей інформаційний привід єднає ретельне і вимучене уникнення теми війни, розв’язаної Росією проти України. Ксенія Собчак у зверненні до тих виборців, “у яких немає твіттера, немає доступу до блогів” заявила, що майбутні вибори є всенародним референдумом проти занурення Росії у середньовіччя. Однак жодного слова про те, що це занурення своєю головною ознакою в очах зовнішнього світу має агресивні війни Росії з метою відновлення імперії московських самодержців “ліберальний політик Собчак” не сказала. І не скаже.

Натомість вона вже висловилася щодо Криму, повторивши облудний аргумент Кремля, що належність півострова “визначили кримчани на референдумі у 2014”. У цьому Ксенія Собчак наслідує свого покійного батька, мера Санкт-Петербурга Анатолія Собчака, який дав старт політичній кар’єрі Владіміра Путіна та Дмітрія Мєдвєдєва. Ще у 1992 році він називав належність Криму Україні нісенітницею.

Таку саму позицію займають й інші колеги Ксенії Собчак у “цеху російських ліберальних демократів”, наприклад, Валерій Ходорковський та Олексій Навальний. Українська проблема залишається забороненою для них через те, що, з одного боку – вона є визначальною для майбутнього Росії, а з іншого – не має свого вирішення у імперській системі світоглядних координат, де перебуває цілковита більшість росіян, які ненавидять Україну, заздрять їй та прагнуть повторного “возз’єднання”.

Таким чином гіпотетична зміна влади у Росії не дає нам жодних підстав розраховувати на зміну ставлення ворога до України. Ніколи. Унеможливити його зазіхання на Україну слід лише шляхом ментального розриву з усім російським, без винятків.

 

Ця стаття на “УП”

Залишити відповідь