Шлях межигірського кенгуряти

«Медленно и упорно пульсирующий розовый шарик прокладывал себе путь сквозь густой мех. От рождения малыша до того момента, когда он достиг края сумки, прошло около десяти минут. Существо весом всего в какой-нибудь грамм (вес пяти-шести булавок!) сумело одолеть такой подъем – это само по себе было чудом…»

/Джеральд Даррелл «Путь кенгуренка»/Gerald Durrell, TWO IN THE BUSH, London, Collins, 1966 Пер. Л. Жданова

«Ми, люди, всіх Хух звемо просто Хухами, так само, як і вони кажуть на всіх нас просто Люди. А тимчасом Хухи бувають різні. Ті, що живуть у лісі, звуться лісовими; ті, що по проваллях та скелях – печерницями; що понад річками та озерами – очеретянками; ті, що у високій траві та бур’янах – бур’янками. Бувають ще степовички, байрачні, левадні. Тільки немає болотянок, бо всі Хухи, як котики, не люблять вогкого»

/Василь Королів-Старий. «Нечиста сила»/

Дікові було холодно. Дуже. Навкруги, скільки сягало око, усе присипало якимось білим холодним піском. Кенгуреня уперше бачило сніг, бо не буває снігу у рідній йому Австралії. Втім, Дік швидко збагнув, що ці розмірковування наразі недоречні, бо йому слід стрімголов тікати кудись у ці непривітні сутінки.

Восени їх, трьох дитинчат кенгуру, доправили літаком із Зеленого континенту через увесь світ та оселили тут, на березі рукотворного моря, у великому парку, де розташувався велетенський заміський маєток місцевого президента.

Таких розкошів Дік ще не бачив. Генерал-губернатор та прем’єр-міністр у заможній Австралії живуть у набагато скромніших резиденціях. Дік знав це достеменно, бо народився і ріс у кенгурячому розпліднику, що розташований неподалік вілли генерал-губернатора. І такої кількості чорних блискучих та велетенських автомобілів йому теж ніколи не доводилося бачити. Попервах кенгуренят, як і всіх інших мешканців президентського звіринцю, дуже полохали сирени на машинах владоможного кортежу, але згодом вони звикли.

Годували тут добре, хоча й одноманітно. Допоки стояла тепла й лагідна осінь, екзотичні звірі не нарікали на свою долю. Час від часу президент та його гості милувалися їх іграми на зелених газонах та підгодовували смачненьким. Особливо любили кенгуренят маленькі онуки президента. Проте окремі мешканці звіринцю, зокрема земляний заєць та двійко папуг – гіацинтових ара жартували, що серед старших пожильців резиденції є великі симпатики не лише кенгуренят, але й молодої кенгурятини.

Бабине літо скінчилося, пішли дощі, облетіло багряно-золоте листя, по ночах бралися заморозки. Найстарший з кенгуру, Біллі, підхопив запалення легенів і невдовзі помер. Тоді управителька маєтку, яка не подбала заздалегідь про будівництво зимової вольєри (зимника), поселила Діка з його подругою Сінтією у теплій, але смердючій стайні, поряд із доброзичливо-меланхолійними кониками гуцульської породи. Суха конюшина, овес та комбікорм, призначені для коней, так-сяк придалися й для годівлі кенгуру (або «кенгурів», як звали австралійських тваринок президентські конюхи).

Сьогодні надвечір вони (конюхи, а не кенгуру) з п’яну забули замкнути конюшню, й цікава Сінтія, прочинивши двері, вискочила надвір. За нею вистрибнув і Дік. Побачивши це, налякана після смерті Біллі гнівом хазяїна обслуга кинулася ловити втікачів. Та вже сутеніло, а конюхи були не надто вправними у кенгурячих ловах. Дік та Сінтія чкурнули урозтіч крізь синьо-холодні, із білим сподом сутінки.

Подолати п’ятиметровий заввишки тин вони не змогли, але саме відчинилися господарські ворота – прибула машина з фуражем, і Сінтії вдалося вискочити назовні, а Дік забився у голий кущ бузку. Там його оточили. Конюх із мішком, яким збирався його накрити, був уже зовсім поряд. Кенгуру змирився зі своєю недолею, та раптом побачив у коренях якусь довгасту тваринку з розумним виразом бежевого із білим писочка.

– Мерщій стрибай сюди! – Дік не збагнув, звідки чує цей голос, але побачив прямо перед собою отвір, що виник ніби просто у повітрі. Звідти віяло теплом. Дікові здавалося, що та дірка завузька для нього, але раптом вона розширилася, і він, не вагаючись, стрибнув назустріч теплому струменю повітря.

Нора виявилася короткою – на один стрибок. Зробивши його, Дік збагнув, що потрапив у дуже дивне місце. Та головне – тут було тепло.

– От і молодець, – голос було чути ніби звідусіль.

– Ти хто? – запитав Дік.

– Хуха я, – відповіла та сама довгаста тваринка. – Звуть мене Лісовинка. Вітаю у Межигірському потойбіччі.

Кенгуру бачив усе довкола якимось напівпрозорим. Бігали розгублені президентські конюхи, не розуміючи, де він подівся. Відчинилися парадні ворота, і у них влетіли мерседеси кортежу. Спалахнуло світло у вікнах першого поверху головної споруди резиденції.

Хуха повела його кудись за ріг тієї велетенської споруди. Йшли вони просто крізь гілки кущів, стовбури дерев, минули й вольєру з двома кавказькими вовкодавами, які зовсім їх не помітили, заклопотані вечерею. Хуха пояснила наляканому собаками Дікові, що ані люди, ані тварини їх не бачать і майже не відчувають. Єдині істоти, які також можуть потрапляти у потойбіччя та бачити його мешканців, це коти. Звичайні домашні котики, але у Межигір’ї їх немає, бо господар тих вусатих-хвостатих на дух не переносить.

– Тоді яким чином зміг потрапити сюди я? – оговтавшись, поцікавився кенгуру.

– О, Діку! Ти – моє відкриття! – радісною скоромовкою озвалася добра хуха. – Я спостерігала за вами з того дня, коли ви тут з’явилися. Чомусь відчувала, що кенгуру, як і коти, мають вроджену адаптованість до українського потойбіччя. Сьогодні це моє інтуїтивне припущення блискуче підтвердилося. Хоча ти зміг побачити вхідну браму лише з переляку… Даруй, у стані сильного стресу. Ну, та нічого, головне – зробити це вперше, і навичка закріпиться раз і назавжди. Це так само, як першого разу попливти.

– А чому ж тут немає твоїх одноплемінників? – роззирався Дік у дивовижному напівпрозорому світі.

– Колись у цьому лісі водився лісовик, жило багато хух, а у Дніпрі – водяник та русалки, – зітхнула Лісовинка. – Навіть коли у Межигір’ї мешкали партійні начальники, вони не заважали потойбічним мешканцям, а їх забобонні дружини потай навіть пригощали домовика молочком. Та потім цю місцину вподобали нові хазяї українського життя. Вони принесли із собою саму лише зневажливу пиху до усього живого. Заповзято заходилися перекопувати урочище, рубати дерева, стріляти звірину та птаство. З лісу зробили парк… Й будували, будували, будували: палаци-дебаркадери, хліви, стайні, вертолітні майданчики, дороги… Усе загородили велетенськими тинами та нагнали сотні охоронців. Сумно й незатишно стало у нашому Межигір’ї. Та тим не скінчилося. Нові господарі припросили монопольно канонічних попів, а ті усе святою водою тут забризкали та ладаном обкурити. Більшість сутностей потойбіччя не терплять того духу (даруй, Діку, за каламбур!) на дух. Врешті-решт, вони не захотіли жити поряд із цими владодержцями і порозбігалися по навколишніх лісах, ставках та байраках. Лишилося лише кілька хух…Ось ми вже й прийшли. Тут наше обійстя, – Лісовинка вказала на кругле мансардне віконечко над похилим дахом резиденції. – Давай за мною! – вона раптом здійнялася у повітря. – Це просто, Діку! Потягнися думкою до мене.

Кенгуру спробував це зробити, але марно – так і лишився стояти на снігу. Озирнувшись, він побачив, що вони зовсім не залишили за собою слідів.

– Слухай сюди, – мовила хуха. – Закрий очі та уяви, що опинився у повітрі поряд зі мною.

Дік слухняно підкорився. Йому здавалося, що в нього знову нічого не вийшло, та коли він обережно відкрив праве око, то збагнув, що висить у повітрі біля Лісовинки, якраз навпроти вікна. Скосивши вже обидва ока донизу, кенгуру побачив під собою присипаний снігом гонтовий дах.

– От молодець! Бачиш, як це насправді легко! – раділа його успіхові нова приятелька. – Ходімо! – вона потягла його за лапу прямо крізь шибку на горище.

Вони опинилися у сухому затишному приміщенні, яке було лише трохи захаращене нестарими меблями, іграшками та сотнями зовсім нових, нечитаних книжок. Придивившись, Дік побачив, що з темряви на них зацікавлено поглядають дві пари червонястих очиць.

– Знайомтеся, товариство! – гукнула Лісовинка у теплий морок горища. – Це Дік. Він кенгуру з Австралії та, як я й гадала, має вроджені надприродні здібності.

– Чудово! – з сутінок горища вилетіло створіння, подібне до Лісовинки, але трохи більше і вкрите темно-сірим хутром. – Я звуся Теренчак…

– А я Березянка, – до нього наблизилася ще одна потойбічна сутність. – Теренчак у нас хух, а ми з Лісовинкою – хухи, – весело пояснила вона гендерні розклади Межигірського потойбіччя. – Тепер у нас склався баланс – двійко хлопців і двійко дівульок.

Дік бачив, що хутро усіх хух (чи, може, правильно казати «хухів»? Дідько його допетрає!) міниться залежно від освітлення. Варто було котрійсь із сутностей опинитися у плямі жовто-білого місячного світла, що падало крізь віконце, як вона забарвлювалася жовто-білим. Теренчак, який вмостився у фотелі, оббитому трохи потертою зеленою тканиною, змінив колір своєї шубки на зелений.

– То що ж ви тут робите? – для годиться поцікавився Дік, бо не знав, про що слід говорити з потойбічними створіннями.

– Працюємо нечистою силою, – гонорово повідомив Теренчак. – Коли до Межигір’я приїхав новий господар, він геть усе чисто наказав закропити святою водою та закадити ладаном. Мешканці потойбіччя попівського духу на дух (вибачай, Діку, за каламбур!) не переносять.

– Гм! Я про це йому вже говорила, і так само примітивно каламбурила, – чмихнула Лісовинка.

– Лише ми, хухи, щоб ти знав, невразливі до того кропіння-кадіння, – й вухом не повів на зауваження Теренчак.

– От! – в один голос вимовили Лісовинка й Березянка.

– Чому? – кенгуру відчував, що від нього чекають саме цього питання, і поквапився виправдати сподівання нових товаришів.

Він майже пошкодував про свою австралійсько-англосакську чемність, бо у відповідь йому довелося витримати цілу зливу повідомлень від усіх трьох мешканців горища. З того, що можна було розібрати, Дік збагнув: він запізнався з представниками давнього виду сутностей, що розвивався окремо від інших створінь потойбіччя й тому лишився невразливим до зброї, що її застосовують до усілякої «нечистої сили» ті, хто вважають себе «силою чистою».

Коли хухи, нарешті, припинили «їздити йому по вухах» подробицями власної еволюції, Дік наважився дати зрозуміти, що не хотів би все життя провести у потойбіччі й просить якось повернути його до звичного матеріального світу. Сутності заходилися сперечатися, як це краще зробити, й зрештою дійшли висновку, що позаяк уже зовсім смеркло, виконати Дікове прохання вони зможуть лише завтра, після сходу сонця. Та нехай пан кенгурушка не засмучується, бо на цю ніч у Межигір’ї призначено… здибанку привидів диктаторів. Вони, диктатори, по-модному звуть свої посиденьки «самітом». Останні два роки привиди вподобали саме цю місцину – можливо, диктатори відчувають щось рідне для себе під цими соснами у маєтку, де колись полюбляли відпочивати Лазар Каганович, Микита Хрущов, Володимир Щербицький, а тепер розкошує новий хазяїн країни. Якщо Дік не заперечує, то час рушати, бо вже скоро гості збиратимуться.

Учотирьох вони пройшли крізь стелі та стіни до чималої квадратної зали з трьома великими вікнами. Вона містилася на першому поверсі і являла собою кутове приміщення, яке освітлювалося лише вогнем великого каміну, обкладеного сірим кримським діабазом. Посередині стояв квадратний дубовий стіл, вкритий темно-червоною оксамитовою скатертиною, довкруж – чотири фотелі. Поряд – візочок з чотирма відерцями, з яких визирали пляшки із шампанським. На столі виблискувала велика кришталева посудина, повнісінька якихось чорних блискучих горошинок. Березянка пояснила Дікові, що то ікра білуги – найбільшої річкової риби у світі. Люди й людські привиди жеруть її ложками. Це статусний харч диктаторів.

Щойно невидимі хухи та Дік посідали на прохолодне мармурове підвіконня, крізь двері, не відчиняючи їх, зайшов невисокий вусатий чоловік у френчі кольору осіннього болота, у хромових чоботях та з люлькою в зубах. Він обійшов стіл, пихнув хмаринкою запашного диму й сів у фотель. Зі стіни відразу з’явився напівпрозорий дуже поважний привид кельнера з пляшкою, загорнутою у рушник, і наповнив келих прибулого червоним вином.

– Це товариш генералісимус Сталін, – сказав до Діка Теренчак. – Він не п’є шампанське. Його улюблений напій – грузинське вино «Хванчкара».

До чутливого носа кенгуру ніби навіть долинув густий терпко-солодкуватий аромат.

Тут до зали тим самим робом увійшов ще один чоловік – сивий, з гострими рисами обличчя, у сірому костюмі, білій сорочці та темно-червоній краватці. Сталін, вітаючи його, підвівся:

– Добривечір, мій друже Ніколаю! Як дивно час у потойбіччі лине! Ви ніби вчора у своїм палаці в Румунії велично царювали. Країну упокорили надійно, балканським соколом спогорда поглядали на інших президентів з королями! А нині серед привидів навіки, розстріляні своїми ж вояками.

Лісовинка, дотягнувшись до Дікового вуха, прошепотіла:

– Вони завше отак балакають поміж собою. Люди, перетворюючись на нежить, чомусь стають страшенно пишномовними.

– Диктатори й за життя геть усі чисто демагоги, – втрутився Теренчак, але тут, вмостившись у крісло, заговорив Чаушеску, і хух примовк.

– Мої вам, дядьку Йосипе, вітання! Ви наймудріший в товаристві нашім – один лишень уникли покарання, кінці віддавши на своїм дивані. Були ж бо найкривавішим, одначе.

– Тому пішов у потойбіччя з миром, що я не панькався із ворогами, та й друзів, щоб не розслаблялись, тримав у стані переляку! Проте давай хильнемо! Ось шампанське. Артемівське, рожеве, із Донбасу! Господар Межигір’я виставляє.

– Без нас чаркуєте, колеги в потойбіччі?! – пролунав голос від дверей. Крізь них зайшов вусатий чоловік з рушницею у правиці та із золотавою, прикрашеною бурштинами пластиною, що за обрисами відтворювала мапу Іраку, у лівій руці.

– Саддаме, друже! Призволяйся також! Частуйся ось ікрою із шампанським. Постав рушницю у куток той дальній, – Сталін сам налив Хусейнові шампанського. – А що оце за млинчик золотавий? – вказав генералісимус на мапу.

– Це також, друзі, український виріб. Мені її від Кучми в подарунок привіз колись добродій Єхануров. Дружити, бо, зі мною прагнув Кучма!

– А я колись від українського прем’єра цілий лайнер – літак отримав. Правда, що за гроші, – до кімнати увійшов смаглявий стрункий бородань у білому бурнусі з темно-зеленим смарагдом у формі африканського континенту, що був приколотий на грудях.

– Муамар! Здрастуй, дорогий Каддафі! – Сталін підняв у вітальному жесті люльку. – А пістолет клади он до каміна.

Полковник, поклавши на діабазову камінну полицю золотий пістолет, сів до столу та спроквола заговорив:

– Ви пригощаєтесь, добродії, ікрою, п’єте шампанське в сутінках зимових. Чудовий парк на мальовничій річці, палац на дебаркадері плавучий – останній заповідник диктатури на теренах Європи – не Росії.

– Ще Біларусь під Лукашенком ходить! – нагадав Чаушеску.

– Кажу вам, що Європи – не Росії! – вів своєї полковник. – Цей милий заповідник в небезпеці – якийсь тут недиктаторський диктатор…

– Без надмети, – Сталін.

– Без розуму, – Чаушеску.

– Без сили, – Хусейн.

– Без прагнення до величі країни, – знову Сталін.

– Він довго не протягне в самодержцях, – Каддафі.

– Завалить і себе, і Україну до Путістану знову приєднає, – Чаушеску срібною ложкою зачерпнув ікри.

– Якщо до Путістану, я не проти! – Сталін ковтнув вина. – Сьогодні Україну, завтра – балтів, за ними фінів, знову Царство Польське, а потім Закавказзя та Молдову.

– Молдову нам залиште, таваріщє! – Чаушеску облизав ложку. – Вона Румунії природніше пасує.

– Та забирай, проте без Придністров’я, – посміхнувся у вуса генералісимус.

– Зарано ви циганський торг ведете, – пролунало від дверей. Цього разу вони відчинилися, пропускаючи цілком реальну людину – старигана з рідким, фарбованим чорним волоссям.

– Оце так дивина!! – Каддафі аж підхопився. – А ти яким тут робом, Мубараче?? Адже живий життям іще матеріальним, хіба що у в’язниці потерпаєш.

– У тому й річ, що як диктатор – мертвий, а як людина – ще на білім світі, – Хосні Мубарак сів до столу. – Я уві сні до вас прийшов на саміт.

– Частуйтеся кав’яром із шампанським, люб’язний Хосні. Радий вас вітати, – Чаушеску спробував поплескати Мубарака по плечу, але рука привида не спромоглася торкнутися єгиптянина. – Ви будите зв’язковим між світами – хоча і у в’язниці, та в реалі.

– Чому наш торг назвали передчасним? – непривітно пихнув люлькою Сталін.

– Розвалить межигірський самодержець свою країну на шматки чималі, – Мубарак обережно опустився в крісло. – Донбас до Путістану – непотрібний. А галичани до Європи підуть. За ними – Київ (а чи, може, й перший). До Порти – Крим…

– А нам Дунайське гирло! – знову не проминув свого Чаушеску. – Одесу, Миколаїв із Херсоном…

– Так не годиться, панство гонорове, – обурився Сталін. – Залишмо Україну українцям.

– Бандерівець ви, друже мій, одначе!.. – розреготався Чаушеску.

– Я сам її колись збирав докупи!!! – Сталін узяв у Хусейна бурштинову мапу, демонструючи на ній цілісність держави. – Відрихтував у золотім форматі! А нині цей, – він вказав кудись за вікно, – дере її на шмаття!..

– Мабуть, то він про господаря Межигір’я, – пошепки прокоментував Дікові Теренчак.

– Він семінарій не кінчав в Тифлісі, – втрутився Каддафі, – по засланнях із шляхтою не терся, марксистів не читав й Адамів Смітів. З поетів – лиш Ахмєтова та Чєхов, з істориків – Табачник з Бузиною…

– До розкошів нестримний в нього потяг, а до роботи хай береться челядь! – поставив діагноз Хусейн. – Обслуга прочитає Фукуямів з Бжезинськими, як стане в неї часу на непотрібне те суспільствознавство.

– Кажу ж, що недиктаторський диктатор! – далі наполягав Каддафі. – Де чувано таке в профспілці нашій, щоб в резиденції сакральний простір лізли усі, кому не ліньки те робити? Якась дівчина рейтинг тут шукала – крізь КПП пройшла, немов додому, і ґвалт у інтернеті спричинила.

– Та що з дитини взяти? – знизав плечима Мубарак. – Хоче слави, у депутати мріяла транзитом…

– Залізла б краще до палат царевих, що пусткою стоять он біля Ради, – далі обурювався Каддафі. – Палац той Маріїнський – справжнє диво, та занехаяним ганебно виглядає на тлі розкішно-жлобських новобудів. Туди бо гроші треба спрямувати – на порятунок пам’ятки мистецтва! Під Маріїнським слід протестувати! Тоді, можливо, й рейтинги б зростали.

– До речі, вибори вони таки програли, – посміхнувся Хусейн. – І гречка з Повалій не врятували!

– Не те, як голосують – як рахують, – нагадав свою класичну формулу Сталін. – Ото ще витребеньки – вільний вибір!

– Шахрайство процвітає тут махрово, – Каддафі протер рукавом смарагд на грудях. – І влада шахраює серед перших, то й вибори у них з фальсифікату. Публічно бюлетені фальшували – були б інакше гірші результати.

– Проблема в тому, славне товариство, що влада мізків й праці потребує! – Мубарак підвівся, розминаючи ноги. – Це нині в Україні в дефіциті.

– Хто б, Хосні, говорив про працю й розум, – скептично посміхнувся Хусейн, – коли ти владу свою сам «прохлопав»! Немов у Нилі утопив «корону»!

– А ти свою хіба не утопив у Тигрі? – через плече огризнувся Мубарак.

– Мене американці повалили, – спокійно відповів Саддам. – Твої, до речі, Хосні, «вірні» друзі.

– І в Україні бачу чорну руку, – сказав на те Сталін. – Обама нині буде лютувати.

– Гаплик надходить межигірській владі? – занепокоївся Каддафі. – Чи є у нас рецепт для порятунку?

– За символ був Рейхстаг колись в Берліні, що зруйнувати мав солдат радянський, – пихнув люлькою Сталін. – Так межигірський замок концентрує усю зневагу люду до режиму! Допоки не дійшли межі терпіння, його негайно слід перетворити на щось цілком корисно-позитивне для посполитих мешканців країни.

– Тоді, гадаю, слід оголосити великий конкурс на ідею кращу, у що перетворити Межигір’я, – запропонував Хусейн. – Маститих архітекторів зібрати…

– Про молодих не слід забути також, – наполіг Каддафі. – Аби разом вони спроектували з маєтку щось потрібне добрим людям: лікарню, санаторій… Хоч звіринець!

Від останніх слів колишнього диктатора Лівії Діка пересмикнуло.

– Чи ботанічний сад на ста гектарах, сафарі-парк та Дісней-ленд для юних, – підхопив фантазію Мубарак.

– Шляхетність в Україні дефіцитна, – зітхнув Сталін, – душа широка теж не ночувала. Не зрушимо без цього з вами справу.

– Шкода, звичайно, що нестримна розкіш інстинкт самозбереження долає, – засмутився Хусейн. – Триндець насниться межигірській владі. Шукати слід прихистку нам нового. Для самітів Малайзія підійде – султан її з народом справді дружить.

– А Межигірський мрійник свій грабує! – процідив Мубарак. – До революції недовго так догратись! Он опозиція з Обамою, злигавшись та Меркель приєднавши теж до змови, вже точить зуби кролячі на «тата»!

– Маєток лідера опозиції сусідить із президентським, – прошепотіла до Діка Березянка.

– Не в опозиції загроза для режиму, – заперечив тимчасом Сталін. – Вона зманіжена й ледачо-меркантильна. Нездатна жодним порухом до справи – лише балакати та чубитись спроможна. Їй зовсім незнайомі гідність праці та присмак боротьби за ідеали. Опудалом чи тушкою пролізти у теплу твань боліт регіоналів і там з комфортом нидіти роками – от справжня мрія багатьох у Раді.

– Натомість опозиції негайно слід припинити рахувати славу! В тіні Качанівській зібравши уряд спільний, оголосити план реформ в країні, – запропонував власну фантазію Мубарак. – А за прем’єра Юлю у в’язниці призначити на зборах депутатських. За поліцмейстера – судимого Луценка…

– Та цить вже, Хосні, – розсердився на ті просторікування Сталін. – Вся опозиція лиш лаятись навчилась. Політикам немає віри зараз – їм ціну людом складено мізерну. Тож стан речей такий у цій країні, що хвиля піднімається із нетрів. Змете під три чорти це Межигір’я, і архітектори йому не допоможуть.

– А таки так! – не наважився сперечатися Мубарак. – На вибори вгатили купу грошей – везли з офшорів, кидали з бюджету. Тепер їх прагнуть якось повернути. А взяти можна тільки у народу – забрати заощадження останні. Для цього ціни знову піднімають на комунальні послуги і транспорт, зарплати зменшують, побори все зростають… Терпець народний скоро увірветься! Он хліб – і той дорожчає під зиму!

– Тож до Малайзії, шановне товариство, ми наші здибанки тепер перенесемо, – підбив підсумок розмови Каддафі. – Сьогодні ж потойбічними шляхами я прокладу маршрут до султанату.

Сталін потис руки співрозмовникам і просто розчинився у повітрі. Хусейн, прихопивши рушницю і мапу, наслідував його приклад. Так само вчинив і Каддафі. Теренчак, ні слова не сказавши, раптом чкурнув за ним. Мубарак з Чаушеску дзенькнули на прощання бокалами. Румун теж зник, а єгиптянин, з’ївши ще зо дві ложки ікри, вийшов крізь двері. Щойно вони зачинилися, інтер’єр кімнати змінився: стіл просто зник, замість каміну засвітився екран велетенського плазмового телевізора, дерев’яні рами вікон перетворилися на пластикові, а підвіконня – з мармурових на керамічні.

Хухи та Дік поквапилися повернутися на горище.

– Куди це подався Теренчак? – здивувався Дік.

– Не знаю, – озвалася Лісовинка. – Він частенько так чинить. Прийде – запитаємо. Діку, а хочеш свіжого соковитого листя? У хазяйській оранжереї чимало різних плодових дерев. Працівники вже, мабуть, пішли по домівках, тож повечеряємо без завад.

Справді, у теплій задусі під скляним дахом людей вже не було. Кенгуру, покуштувавши листя апельсинів та лимонів, зупинив свій вибір на манго. Коли він вже запивав цей делікатес водою з оранжерейного фонтану, з’явився Теренчак.

– Ось ви де! – збуджено заговорив він. – Вечеряєте! А я тимчасом пройшов за Муамаром Каддафі аж до Куала-Лумпуру. Це столиця Малайзії. Там полковник облюбував місце для подальших диктаторських самітів у кают-кампанії султанової яхти. Від Малайзії, Діку, до твоєї Австралії набагато ближче, ніж звідси. У малайзійському потойбічні є багато інтелігентних і просунутих сутностей. Вони обіцяли мені показати прохід до твоєї Батьківщини. Зараз у Малайзії день, а щойно спуститься ніч, можна буде доправити тебе додому. Давайте трохи спочинемо перед мандрівкою, бо вже скоро світанок.

Вже за добу Дік пригощав межигірських хух евкаліптовим листям під тисячолітнім височезним деревом. Здивовані коала нишком поглядали згори на цей безтурботний, але якийсь дивний гурт, а папуги какаду понесли лісом звістку про прибуття на континент якихось небачених тут досі гостей.

Над Межигір’ям у той час панувала глупа чорна ніч.

Київ, 2013

 

 

Comments are closed.