Щоб Майдан стояв і переміг

news.liga.net

Чи можна ще повернути суспільно-політичну ситуацію в країні до того стану, в якому вона перебувала до Вільнюської катастрофи? Владі — правлячому угрупуванню цього б дуже хотілося.

Заради самозбереження воно консолідувалося, розробило тактику дій на ближчі дні та місяці, а також — стратегію “виборів” на 2015 рік й рушило у наступ.

Наразі такі дії виглядали цілком адекватними щодо поставленої мети.

Попри несподівану потужність масових протестів, приводом для яких стала різка відмова угрупування від курсу євроінтеграції, воно швидко оговталося та перейшло у наступ. За словами одного підприємця: “воно звикло до революції”.

Для парламентської опозиції масові протести теж виявилися несподіванкою. Ще днями опозиційні парламентарі нарікали у фейсбуці на низький рівень підтримки з боку широких суспільних верств. – От, якби ж то вийшло сто тисяч, то ми б показали владі, — говорили вони. Та, коли вийшло набагато більше, то єдине на що спромоглися “реєстрові опозиціонери” це фізично відтіснити громадських активістів від мікрофонів на майдані та створити телевраження власного лідерства на мітингах та демонстраціях.

Водночас особиста участь народних депутатів у відверненні провокацій та спроби, разом з чесними громадянами, захищати від побиття та арештів демонстрантів є потрібною та мужньою роботою.

У сухому ж політичному залишку станом на сьогодні опозиція має провалене голосування за недовіру уряду, десятикратне збільшення кількості політичних в’язнів, згуртованого та мотивованого до агресії супротивника.

Якби не було це неприємно для парламентської опозиції, але без аналізу етапів її “великого шляху” неможливо прокласти маршрутів до перемоги. Треба це не опозиції, а мільйонам громадян, які прагнуть зміни ситуації в країні.

Отже, по-перше. Минулі парламентські вибори виграла… нинішня опозиція. Це, коли рахувати за співвідношенням у багатомандатному окрузі, яке показує саме ідеологічний зріз суспільних настроїв.

Сукупно три, нині опозиційні партії там отримали 122 мандати, проти 102 у ПР разом із їхнім комуністичним охвісттям. Перевага становить майже 20%. Отже, якби вибори проводилися за тим законом, за яким обирався попередній парламент, то опозиційні партії мали б разом близько 250 мандатів з 450.

Таким чином мажоритарно-пропорційний закон, за який 17 листопада 2011 року голосували майже всі з нинішніх опозиційних депутатів, хто був парламентарем минулого скликання, став першим парламентським кроком до поразки.

Якість списків депутатів від найбільшої опозиційної фракції — партії”Батьківщина”, які після виборів не увійшли до складу опозиції, або були виключені із неї, чи вшилися самі також є чинником слабкості нинішньої опозиції.

Чому “тушки” потрапили до списку пропорційної частини списку, або отримували статус єдиних кандидатів опозиції на виборах у мажоритарних округах можна лише здогадуватися. Усі ці здогади мають цифровий вимір.

Угрупування, тим часом розвивало наступ по усіх фронтах. У ручному режимі почали глушити економіку — запровадили паспортизований обмін валют, вексельні розрахунки, списання боргів приватним енергокомпаніям, вибірковість казначейства у забезпеченні фінансування місцевих бюджетів.

Про повернення ПДВ і використання коштів на капітальне будівництво та надходжень від дорожнього збору, розмитнення і багато багато чого іншого годі й говорити.

Урядова брехня про те, що затримки у виплатах пенсій, зарплат та соціальних допомог мають місце внаслідок масових протестів потребує рішучої відсічі. Не казначейство і мінфін блокують протестувальники. Грошей немає, бо розікарали.

Погром угрупованням гуманітарної сфери далеко не вичерпується горезвісним мовним законом — закриття шкіл, підручники з кричущими помилками, нищення історичних пам’яток,.. — це все результати діяльності цієї влади.

Так само, як і у медичній сфері — “оптимізація” мережі лікарень та ФАПів, здоржчання ліків… Перелік шкідництва нескінченний. Опозиція в цьому владі попускає. Хронічно. Це теж визначило втрату опозицією впливу на політичну ситуацію.

Влада продовжувала наступ — безпрецедентне за цинізмом позбавлення мандата Сергія Власенка та інших народних депутатів. Підступне внесення поправки до Податкового кодексу, яка може унеможливити участь у майбутніх президентських виборах Віталія Кличка.

І зрештою — Вільнюська катастрофа, як апофеоз цинізму помноженому на безвідповідальність та непрофесіоналізм, приправлені банальним хамством міжнародного рівня.

Опозиція цьому всьому зашкодити не спромоглася, бо через власні помилки сама позбавила себе засобів політичного впливу. Однак, на майдани вийшов український народ. Миттєво опозиціонери отримали необхідний політичний ресурс.

Щоб його не втратити на нього треба спиратися. Слава Богу останнім часом це робиться.

Майдан має отримати концентровану мету — зміну конституційної форми державного правління.

Влада вкрала у суспільства можливість зробити це легітимним шляхом, бо фальсифікувала вибори, провалила голосування щодо вотуму недовіри Кабміну, а головне — неадекватно та провокаційно застосувала брутальну силу до мирних демонстрантів. Цією кров’ю режим сам вивів себе за межі легітимності. Прірву нелегітимності неможливо подолати у два стрибки. Тоді слід будувати міст.

Його першою опорою має стати створення технічного службового Уряду. Суто формально парламент вже не може повернутися до вотуму недовіри нинішньому Кабміну, отже цей Уряд має, або сам піти у відставку, або бути відправлений туди  Януковичем

Друга опора — гарант мусить внести консенсусну кандидатуру прем’єра. Ця особа має взяти на себе політичне зобов’язання не балотуватися у президенти на майбутніх виборах.

Саме технічний прем’єр забезпечить проведення чесних дочасних виборів Верховної Ради та Президента — четверта опора.

А третя — ухвалення двох нових законів про ці вибори.

Нові парламент і президент мають запустити конституційний процес, результат якого і є метою Майдану-13.

Чи погодиться на такий алгоритм нинішня влада та її російська “криша”? Дзуськи! Тому треба стояти. Щоб Майдан стояв йому потрібний лідер, той, хто понесе його настрій, ідеї та етику на майбутні президентські вибори. Це найбільш стрьомний момент, бо три лідери опозиції не готові поступитися одне одному статусом єдиного кандидата від народу, а затягувати далі небезпечно.

Як “варіант Б”, наражаючись на звичні, вже, звинувачення у провокаціях, запропоную розглянути можливість пошукати когось четвертого. Можливо це має бути людина, яка наразі не є народним депутатом.

На цього лідера ляже надважке завдання організації проведення Загального національного страйку з поетапними вимогами — відставки Уряду, формування технічного, ухвалення законів про вибори, проведення дочасних — парламентських та президентських. Без загального страйку перемога Майдану-13 є нездійсненною.

Ця стаття на “УП”

Comments are closed.