Потік свідомості, навіяний чередою неприємностей

Один літній четвер мав усі шанси стати для мене винятково невдалим днем. Все почалося із того, що партнери з одного південного міста, які мали приїхати на консультативну розмову стосовно місцевих виборів не змогли дістатися Києва через дорожню пригоду – впіймали колесом яму десь під Мелітополем, й мусили там ночувати поки їм лагодили машину. Потім двоє видань майже одночасно повідомили, що затримають мені виплату гонорарів, а ближче до вечора було скасовано ще одну зустріч. Тьху та й годі, а не день! Не бажаючи далі тестувати його на невдалість та несподівано отримавши вивільнений час, я вирішив піти до театру. Принагідно зазначу, що з дитинства до крамниць, музеїв та театрів люблю ходити один, бо у кампанії важче зосередити увагу та емоції. Отож я не дуже перейнявся тим, що не знайшов нікого, хто мав час та бажання розділити зо мною театральний вечір.

Спектакль у театрі «Сузір’я», поставлений Олексієм Кужельним за мотивам листів та віршів Олександра Олеся «зачепив». Добра робота. Хоча через затягнуту прелюдію в мене попервах закралася підозра, що режисер приколовся з глядача та й зробив виставу взагалі без акторів, а мій день невдач відповідно триває. Приємно, що зала була повною. Ходять кияни до театрів. Втім, як виявилося не лише кияни.

На виході мене перестріли давні знайомі з Харкова – подружжя. Він – підприємець середньої руки, який після приходу до влади Віктора Ющенка надивився на своїх колег-бізнесменів, що отримали «за заслуги перед революцією» чиновницькі посади та швидко «підняли завдяки цьому серйозне бабло», також зробив кілька спроб набути керівне крісло або, бодай, ослінчика, але фінансовий поріг входження до цього бізнесу виявися не співставним з ризиками. За саму ж лише вишиванку та присягання у відданості помаранчевим ідеалам прагматичні націонал-патріоти посад не давали. Вона – домогосподарка, яка усіляко підтримує чоловіка у його прагненні вийти у чиновні люди.

Про друге коло поневірянь подружжя у пошуках посади у Києві за нової влади я вже слухав в улюбленому мною барі «Купідон» на Пушкінській. Виявилося, що спроби посісти крісло прикидаючись відданим вже «біло-блакитним ідеалам» без вагомішого підкріплення мали той самий результат, що й за помаранчевих. Подружжя знову повертається до першої столиці ні з чим, окрім образи на клятих киян, які не дають ходу кадрам з провінції. Та була одна відмінність у цій – другій спробі злету на пагорби Печерська. Вона! Цього разу харківська пані не сиділа у винайнятому особнякові на Осокорках. Вона ходила по телеканалах та пропонувала себе для роботи ведучої. Не маючи жодної освіти та не говорячи українською. Втім, зовнішністю Господь її не обділив. Найдивовижніше, що деінде із нею таки розмовляли. І не лише там, де на потік поставлено видурювання грошей з наївних провінціалів, через усілякі школи, курси та тренінги, але й на каналах із пристойною репутацією. Каже, що навіть пропонували попрацювати помічником режисера або гостьовим редактором. Їй розповіли, щоб аби працювати гостьовим, необхідно мати базу прямих номерів телефонів тих громадян, яких запрошують до ефірів – політиків, політологів, експертів. Базу можна … купити. Це для мене виявилося цілковитою несподіванкою. Навіть перепитав у деяких тележурналістів – виявилося, що таки так номери телефонів деяких експертів продаються вроздріб, а частіше гуртом. Хоча, коли зараз навіть діти у школі дають списувати за гроші, то чим редактори не люди?

Наразі телевізійна кар’єра у харків’янки не пішла, бо прагнула лише у ведучі. Але досвід виявився корисним. Тепер пані вирішила «делать себе имя общественного деятеля – защитника журналистов и с этих позиций стартовать в … политику». Я вже зібрався покепкувати із цього, але збагнув, що й такі приклади роблення політичних кар’єр в нас є, а вона аж ніяк не гірша за тих, хто придурюється захисницями прав підприємців, ошуканих вкладників, багатодітних родин…. Нехай собі пробує.

Мені навіть трохи стало шкода, що харківська пара полишає наше місто. Тому я вирішив виявити гостинність «клятого киянина» та запросив моїх знайомих до Музею історії медицини на Богдана Хмельницького. Глава родини у минулому житті закінчив Вінницький медичний інститут, отож для нього ця екскурсія могла становити ностальгійний інтерес, а я вже років тридцять усе збирався туди нарешті сходити. І не дорікайте моїй неквапливості, бо абсолютна більшість киян про той музей навіть не чула. За день – у суботу ми прийшли до цього справді унікального закладу. Усім рекомендую його відвідати. Дуже цікаво та інформативно. Потрапити туди можна лише по суботах. Є лише два сеанси екскурсій, о дванадцятій та чотирнадцятій.

Не минулося без інциденту. Екскурсовод розпочав екскурсію українською, але жіночка, яка продавала відвідувачам квитки раптом перервала його з-за свого столу фразою: «Сєрєжа, будьтє любєзни по-рускі. У вас в групє іностранєц.» Вона вказала на молодого чорношкірого чоловіка, який зовсім не наполягав аби екскурсовод говорив російською. До цієї миті я не заморочувався мовою оповіді, але тут наполіг на своєму праві почути екскурсію українською. Мене підтримали ще кілька відвідувачів – харківське російськомовне подружжя першими, але й касирка наполягала на своєму. Зрештою екскурсовод знайшов вихід. Він запросив групу на другий поверх подалі від тієї борчині за права мовних меншин і, після повторного нагадування, блискуче провів екскурсію українською.

Харків’яни наступного дня залишили Київ. Обіцяли повернутися на наступному витку спіралі політичного «розвитку» України.

P.S.

Коли я показав цей текст, згадуваному у ньому подружжю, то вони лишень попросили щоб я замінив назву міста, де вони насправді мешкають на інше, але рівноцінне. Я обрав для цього Харків.

P.P.S

Виявилося, що жіночка, яка намагалася позбавити мене права почути екскурсію українською, не лише касир, але й начальник екскурсоводів.

Зображення у публікації знайдено в інтернеті.

Оригінал допису тут

Comments are closed.