«Події, які ми переживаємо, – драматургія, гідна Шекспіра»

Zemanta Related Posts ThumbnailПисьменник і політолог Костянтин Матвієнко — про свою творчість, Євромайдан і московську загрозу
 

У світлі останніх суспільно-політичних подій в Україні символічного значення набувають художні твори, написані на національному ґрунті, з елементами аналізу й своєрідних передбачень — особливо, якщо останні певно мірою збуваються. Романи відомого політолога і за сумісництвом письменника Костянтина Матвієнка можна віднести саме до таких літературних надбань. Сьогодні він — автор п’яти романів: чотирьох із циклу «Крізь брами українських часів» (2008—2011) і нового «Відлуння у брамі» (2013). У творах Костянтина Матвієнка Україна опиняється поміж Заходом і Федерацією, а герої намагаються врятувати її від сусідських зазіхань. Студенти, підлітки-безхатченки, зірки шоу-бізнесу, прокурори й міфічні істоти — це далеко не повний перелік персонажів, які природно співіснують на сторінках його книжок. Водночас суспільно-політичний аналіз українського минулого й сьогодення, образи політиків, шпигунів і працівників СБУ нагадують про те, що автором цього фантастичного коктейлю є політичний експерт.

— Костянтине, чому з усіх жанрів ви обрали фентезі з елементами соціального конструктивізму?

— Мені здавалося, що саме цього не вистачає в українській літературі. Коли я починав писати, то усвідомив, що у творах українських фантастів немає нічого власне українського — декорацій, соціуму. Усі вони були російськими або польськими, але не українськими. Хоча ми маємо багатющий матеріал — історичний, міфічний, сучасний, соціальний… І навіть події, які ми переживаємо зараз, — це драматургія, гідна Шекспіра — за силою пристрастей, сюжетами. Тобто Україна дає неймовірно сильні суспільні імпульси, які, як на мене, не знаходять гідного відображення в сучасній українській літературі. Позаяк я орієнтуюся на молодого читача, додаю до фентезі елементи пригодницької літератури. Першу книжку видав власним коштом, але вона окупилася. Всі наступні створив уже у співпраці з видавництвами.

— Ніколи не виникало спокуси писати російською або без прив’язки до України?

— Ні, бо я спочатку хотів популяризувати саме українське. Спочатку, щоправда, намагався експериментувати з двомовністю — в перших книжках негативні герої розмовляють російською. Проте зрештою я відмовився від цієї ідеї.

— У ваших книжках втіленням зла, своєрідним Мордором для українців є «сусідня федерація». Аналогія з нинішньою ситуацією напрошується сама собою…

— Я давно казав про те, що з боку Росії щодо України має місце навіть не червоний, а чорний рівень загрози. Росія справді становить величезну небезпеку не лише для України, а й для всього світу. Це моє бачення, його відображаю в книжках. В останній — самодержець сусідньої федерації має за мету знищити Україну…

— Тоді питання до вас як до політичного експерта. Які кроки варто зробити українській владі сьогодні, щоб принаймні зменшити цю загрозу?

— У короткочасній перспективі — закрити кордони, запровадити візовий режим з Росією, максимально відмовитися від її енергоносіїв, поставити питання про виведення Чорноморського флоту. У подальшому слід вирішувати всі суперечки на основі поваги до беззастережного суверенітету й територіальної цілісності обох сторін, на обопільно вигідних економічних засадах. Однак така співпраця можлива лише тоді, коли російське суспільство досягне того рівня розвитку, який ми споглядаємо сьогодні в Україні. Переконаний, що українське суспільство більш розвинуте, культурне. Можливо це прозвучить дещо парадоксально, але я вважаю, що рівень життя в Україні вищий, аніж у Росії! Що вже й казати про здатність до самоорганізації та суспільну відповідальність — Євромайдан показав, що Росія, безумовно, відстає від України.

— Сьогодні нерідко доводиться чути, що в Україні немає гідного лідера, який зміг би привести її до необхідних змін…

— Українське суспільство занадто зріле, тому менеджмент лідерського типу воно вже переросло. Світ сьогодні насичений надзвичайно великою кількістю інформації, а час минає швидко — одна людина вже не може бути лідером в усіх процесах. З іншого боку, українці не надто схильні до командної гри — у нас поширена конкурентність, великі амбіції. Те, що в Україні немає єдиного лідера — природно. Можливо, він і не потрібен — має бути команда з кількох осіб.

— Від самого початку Євромайдан асоціювався у багатьох із помаранчевою революцією. Яких помилок припустилася нова влада тоді, і які з них можливі нині?

— Тоді влада сприйняла колосальний рівень довіри Майдану як щось природне. Вони чомусь вирішили, що зможуть використовувати цей ресурс довіку. Натомість їхні мотивації прийти до влади були абсолютно меркантильними і цинічними, тому маємо наслідком розчарування. Я називаю це щепленням підлістю, яке суспільству зробив Ющенко. На жаль, таких помилок влада може припуститися і нині — не допустити їх повинен Майдан. Добре, що він сьогодні не розходиться, бо в перших кадрових призначеннях, у перших кроках нової влади (хоча яка вона нова!) ми вже бачимо колишні помилки — корупційні схеми, торгівлю посадами тощо. Сьогодні в Україні є справжнє громадянське суспільство. Майдан є водночас його функцією, проявом і результатом діяльності… Питання в іншому — чи зможе це громадянське суспільство сформувати владу належної якості? Чи буде влада відповідати якості самого суспільства? Тут усе складніше, бо вона опирається, маніпулює, бреше… Але, гадаю, ми на правильному шляху.

— Образ українського суспільства у вашій останній книжці «Відлуння у брамі» доволі неоднозначний. Складається враження, що навіть справжні патріоти — козаки-характерники — не розуміють до кінця, до чого може «докотитися» ця країна.

— Коли люди виходили на Майдан, вони, звісно, не знали, до чого це призведе. Так само і мої козаки-характерники не до кінця розуміють, як усе відбувається. Герої книжки мають надзвичайні здібності, подаровані їм вищими силами. Майдану ж ніхто нічого не дарував. По людях стріляли, але вони показали героїзм, самопожертву, доброту — це звучить пафосно, але це дійсність, яку ми таки не до кінця усвідомлюємо. Радше — відчуваємо…

— На які риси нашого національного менталітету варто спиратися, щоб, з одного боку, стати справді процвітаючою європейською державою, а з іншого — не втратити власної ідентичності?

— Ідентичність передусім детермінується мовою. Що ж до рис, то вони можуть бути різними. Коли людина прокидається зранку, вона ще не знає, що вдень може стати героєм — просто йде і робить, що мусить, а потім виявляється, що її вчинки були героїчними. Ми маємо сміливість, доброту, здатність до самоорганізації, співпереживання і співчуття — ці риси потрібно розвивати. Проявів жадібності чи ницості особисто я на Майдані не помічав.

— Чи стануть останні події, можливо, творчо опрацьовані, основою вашого нового роману?

— Це дуже відповідально, бо Майдан — таке вселенське явище, суспільний поштовх, що навіть не знаю, чи може письменник мого рівня за це братися. Втім, я не певен, чи є взагалі літератор, який зможе впоратися з цим завданням. Я стояв на Майдані увесь цей час, але все одно відчув його лише фрагментарно — осягнути його повністю, мабуть, неможливо. Чи досить цього, щоб покласти Майдан в основу сюжету? Я поки не знаю.

— Два слова про творчу майстерню. Як працюєте над наповненням книжки?

— Абсолютно по-хуліганському. Скажімо, мені подобається слово «ранок», я його пишу. Друге слово з’являється після того, як напишу перше… Уявіть, коли починав свою першу книжку, в мене не було навіть сюжетного задуму, взагалі нічого не було — просто почав писати перший роман зі слова «ранок». Потім мені захотілося продовження — так виникли друга, третя, четверта книжки із серії «Крізь брами українських часів». П’ята книжка виникла по-іншому. Я недописав до кінця оповідання «Курваль» і вирішив зробити експеримент — подарувати початок оповідання авторові, який його закінчить. Оголосили конкурс у Дніпропетровську, але результати мене не влаштували. Оголосили ще один конкурс на фентезійне оповідання, обов’язково з дніпропетровськими декораціями — цього разу було багато хороших робіт, автори отримали нагороди. Проте «Курваля» мені все ж довелося дописувати самому, і в процесі роботи оповідання переросло в роман.

— Над чим працюєте зараз?

— Я вже написав дві треті нового роману, але назву поки не розголошую. Твір на зовсім новому матеріалі, події відбуваються на іншій планеті. За жанром це — політичне фентезі, детектив з елементами містики.

— Якою ви уявляєте свою читацьку аудиторію?

— Я намагаюся постійно спілкуватися з читачами, враховувати їхні зауваження. Раніше я гадав, що за віком моя аудиторія не може бути молодшою 15 років, але, виявляється, є навіть дев’ятирічні, проте вони акселерати — набагато краще поінформовані й розумніші, аніж були у цьому віці ми. Загалом я не до кінця уявляю свого читача. Направду мені важливо, щоб книжки були цікавими передусім мені самому.

Людмила САЙКО

Стаття у газеті “ДЕНЬ”

 

Comments are closed.