Нам треба ще одна Перемога!

Українці належать до націй – переможців нацизму у 1945 році. Завдяки цій перемозі Україна відбулася як держава – засновник Організації Об’єднаних Націй та, відповідно, суб’єкт міжнародного права, попри своє перебування у складі унітарного, насправді, Радянського Союзу.

Україна зазнала чи не найбільших втрат і руйнувань під час Другої Світової. Тому для нашої країни перемога над Гітлером та його союзниками є особливо дорогою, безпрецедентною у нашій історії.

Разом із тим, після знищення нацизму, радянський сталінський лад продовжив колонізацію та поневолення України. Фактично в українське село повернулося “колгоспне кріпосне право” та голод. СРСР затулив Україну “залізною завісою” від цивілізованого світу. Українці знову зазнавали репресій та утисків від комуністичного режиму аж до його краху у 1991 році.

Освоєння радянською владою Кузбасу, цілинних земель Казахстану і Сибіру, родовищ Якутії та Ямалу… відбувалося величезною мірою за рахунок рабської робочої сили, яку радянські суди постачали за політичними статтями у найбільшій кількості саме з України. У цьому розумінні радянська влада діяла фактично за прикладами середньовічних колоніальних імперій, чи рабовласницьких держав доби античності.

Окремо слід зазначити, що кримські татари – один з корінних народів сучасної України – були поспіль депортовані зі своєї батьківщини у Криму, щойно півострів було звільнено від окупації німцями. Цей злочин, що має всі ознаки геноциду. Він так само на совісті колоніальної радянської влади.

В Україні до п’ятдесятих років діяли партизанські загони збройного опору радянській владі, а тоді розвинувся потужний правозахисний рух шістдесятників, який став одним з наріжних каменів національно-демократичних процесів вісімдесятих років, що, зрештою, призвели до виходу України зі складу радянської “Імперії Зла” та її розпаду.

Протягом Другої Світової Війни та одразу по її закінченні набули сили процеси асиміляції народів СРСР на основі російської ідентичності. Публічним стартом цієї кампанії історики часто називають виголошення Сталіним тосту “За російський народ”, 24 травня 1945 року, у Георгіївському залі Великого Кремлівського палацу, на урочистому прийомі на честь вищих армійських командувачів, з нагоди перемоги. У промові генералісімус назвав російський народ “найбільш видатним і керівним серед інших народів СРСР”.

Російська ідентичність стала офіційно домінуючою в СРСР, відтак найбільш престижною. Інші нації СРСР опинилися перед перспективою зникнення. І першими – українська і білоруська в силу спорідненості мов та тривалих періодів спільної історії.

Водночас в СРСР, як по війні, так і до неї, розвивалися і взаємодіяли перед усім дві національні ідентичності – українська та російська. Наука, література, спорт, кіно, театр та естрада… були перед усім або російськими, або українськими. З усією повагою до інших націй, що перебували в Радянському Союзі, однак їхня присутність у його інформаційно-культурному просторі значно була менш помітною. За винятком ще Грузії, чиє мистецтво та футбол також відігравали певну роль.

Політичний, адміністративний, військовий і правоохоронний корпуси радянських службовців утворювалися представниками загалом саме цих республік.

Всупереч асиміляційним намаганням фактичного відродження Російської Імперії, з її домінуванням великоросійського етносу, українцям в СРСР вдалося зберегти і розвинути свою ідентичність. Проте вже у процесі розпаду Радянського Союзу у середовищі перед усім радянських спецслужб, а також частині інтелектуальних паразитів – вчених, які обслуговували радянську владу, зародилися ідеї імперського реваншу – відновлення панування “керівного і видатного” народу на всій території колишньої Російської Імперії. Великодержавна шизофренія опанувала широкими верствами російського суспільства, яке у переважній більшості підтримало військові авантюри своїх президентів в Придністров’ї, Абхазії та Осетії, дві війни у Чечні, напад на Грузію і повномасштабну війну в Україні разом із окупацією та анексією Кримського півострова. Значною мірою це стосується і подій на території колишньої Югославії у 90-х роках.

Після гітлерівської Німеччини, сучасна Росія стала другим найнебезпечнішими агресором у Європі у ХХ – ХХІ сторіччях.

Окупація Росією частин Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим і Севастополя триває вже вдвічі довше, ніж окупація України фашистами, також українські бранці перебувають у російських тюрмах вже майже стільки років, скільки і наші військовополонені у Другій Світовій.

Російська національна ідентичність остаточно ототожнилася з агресивною імперською ідентичністю. Поодинокі рідкісні спроби представників російської молоді та інтелігенції протестувати проти війни в Україні наражаються на дикунську агресію російського люмпену, поводирями якого служать нащадки інтелектуальних прислужників радянської влади.

Прагнення відродження Імперії набуло у сучасній Росії такої сили, що відмова від цієї “національної ідеї” спричинить крах Російської Федерації, так само, як маргіналізація ідеї світового панування комунізму призвела до розпаду СРСР.

Без України відродити Імперію неможливо. (З Україною так само, однак цього геть неспроможні збагнути ідеологи імперіалізму). Україна є каменем спотикання на імперському шляху не лише через природні ресурси і географічне розташування. Навіть не тільки через людський потенціал. Окремішність України висаджує в повітря усю легендовану російську ідентичність.

Тому від намагань повного знищення України сучасна Росія не відмовиться. Нам залишається воювати і вистояти, як у Другу Світову.

 

Ця стаття на “УП”

Залишити відповідь