“На чужому возі” (2.0)

imagesНародний вислів “на чужому возі” мені вперше довелося почути від Олеся Опанасовича Силина – танкіста, фронтового офіцера, Героя України, архітектора, непримиренного борця з ґвалтівниками київської архітектури і ландшафтів забудовниками часів Омельченка і Бабушкіна.

Цими словами Лесь Опанасович прокоментував участь першого, і, як виявилося, наразі єдиного українського астронавта у американській космічній експедиції 1997 року. Л. Силин мав на увазі те, що за відсутності власної космічної програми, цей символічний акт лише підкреслює цивілізаційну вторинність України. Як у воду дивився.

Державне космічне агентство України вже тоді було переповнене агентами впливу Росії, метою якої залишається знищення науково-технічного потенціалу України – не в останню чергу в космічній галузі.

Утім, тут мова власне про влучний вислів. Ним з часу середньовіччя означувалися недолугі сільські господарі, які не були спроможними виїхати до базару власним возом. Отож підсідали на сусідський.

Цьогорічний “заїзд на парламентську ярмарку” так само для багатьох являє собою гонитву на “чужих возах”.

Політичний симбіоз, наприклад, партії Демократичний альянс із партією Громадянська позиція виглядає майже природнім. Впізнаваність лідера останньої – А. Гриценка доповнюється політичним середовищем нового покоління та зародками організаційних структур у Демальянсу.

Теж саме можна сказати і про “шлюб” партій Самопоміч і Вільні. Хоча, у цьому випадку в попутників мало шансів дістатися “торговельних рядів”.

Найпомітнішим політичним союзом цієї осені є той, який виник внаслідок відмови партії УДАР Віталія Кличка від власної парламентської суб’єктності на користь партії Блок Петра Порошенка. У цьому випадку одразу й не добереш хто ж до кого сів на воза. А головне – чи не зламається він під вагою пасажирів.

До наступних загальних місцевих виборів лишився рік. Достеменно зрозуміло, що привабливість спареного “бренду Порошенко-Кличко” в очах виборців на той час неодмінно потьмяніє. Отож, чи йтимуть вони на муніципальні вибори спільно, чи знову розділяться на окремі торговельні марки? А, що буде у другому випадку з їхньою парламентською фракцією і коаліційним Урядом? Втім в українській політиці не заведено планувати на такі “тривалі” періоди, як аж цілий рік.

Важливіше поглянути на неофітів-учасників парламентського заїзду. Мова про журналістів, грантоїдів-активістів та громадян, чия суспільна, військова та доброчинна діяльність останнього року спонукала політичних маркетологів записати їх до партійних кандидатських списків. З одного боку, їхні середовища якісно відрізняються від середовищ професійних політиків з багаторічним стажем, і справді могли б допомогти в оновлені української політики. З іншого – активістів-журналістів використовують задля підвищення електоральної привабливості партійних списків. Надто, коли йдеться про обидві партії влади – Блок Петра Порошенка та Народний Фронт, де першим номером прем’єр Арсеній Яценюк. Цим політичним силам дедалі важче уникати відповідей на прямі питання щодо їхньої відповідальності стосовно стану економіки, соціальної, військової, зовнішньополітичної, гуманітарної, безпекової сфер. Цю відповідальність в очах виборців вони вже почасти поклали на “зірок”, записаних у їхні партійні списки.

Вчора кандидат у народні депутати від Блоку Петра Порошенка – Сергій Лещенко, коментуючи відмову суду задовольнити його позов стосовно скасування реєстрації кандидатом у народні депутати Валерія Хорошковського, (який на думку позивача зареєстрований з порушенням законодавства), констатував, що в країні нічого не міняється – зберігається телефонне право.

Справедливе твердження. Проте тепер відповідальність за це поділяє і сам С.Лещенко, бо він є учасником політичної сили глави держави – гаранта додержання Конституції. Так само, як й інші позивачі у цій справі Світлана Заліщук, Мустафа Найєм, а також інші журналісти активісти у списках партій влади. З коментаторів політичного життя ті громадяни перейшли у розряд його безпосередніх учасників. Тепер від них суспільство чекає прямих дій щодо подолання явищ, багато років поспіль критикованих ними ж.

Реальних можливостей для таких дій у журналістів-активістів в середині політичних сил, де вони нині підв’язаються, немає. Їхнє непросте, внутрішньо конфліктне і конкурентне середовище по частинах абсорбовано різними партійними проектами, відтак не зможе виступити в майбутньому парламенті єдиним суб’єктом процесів оновлення.

Новому рекрутському набору активістів у парламенті слід було б об’єднатися на спільній реформаторській платформі. Це жодним чином не буде зрадою партійних ідеологій, бо направду публічних політичних розбіжностей між тими партіями, які записали до своїх списків зіркових журналістів-активістів і які потраплять до парламенту, майже немає. Тому створення “зірками” міжфракційного реформаторського об’єднання є природним.

Зрозуміло, що його впливовість вельми зросла б, якби в союзі із ним виступила одна з партійних фракцій з потужними організаційними та інституційними можливостями. Це дало б змогу активістам пересісти з “чужого воза” на свого, залучивши до його “екіпажу” також і тих парламентарів, які мають бойовий та волонтерський досвід.

Ця стаття на “УП”

Comments are closed.