Кому Павичевий трон у роздріб? Кому золотий унітаз?..

 Правив колись у Індії шахиншах Джахан, з династії Великих Моголів. Не було на той час пишнішого монаршого двору по усій Азії, ніж його двір у Делі. Та здавалося Джахану, що замало знають у світі про велич та багатство його імперії. Отож надумав він «втерти пихаті носи» колегам-володарам, показавши їм незліченність своїх скарбів. У 1629-му році звелів Джахан спорудити Павичевий трон, якому судилося залишатися найбільшим ювелірним виробом, призначеним для світських, а не культових, потреб, аж до сьогодні.

Справді, нічого більш грандіозного із золота, срібла, коштовного каміння і перлів ювеліри усіх часів і народів, для нерелігійного вжитку, не споруджували. На виготовлення трону пішло зо дві тонни золота. Рубіни, смарагди, сапфіри, діаманти та алмази, які його прикрашали, важили загалом більше п’яти тон, а срібло та перли, просто нікому не спало на думку зважити.

Джахан досяг своєї мети. «Ювелірний піар-хід» виявився вдалим – шахиншахові та його наступникам, які сиділи, (напівлежали, за азійською традицією, на тій купі коштовностей), заздрили усі сусідні правителі.

Та був у цьому успіхові і зворотній бік. Магараджі, раджі, інші васальні володарі та чини імператорського двору, з’являючись перед шахиншахами у тронній залі, намагалися прикрашати себе найзапаморочливішими коштовностями. Цей приклад наслідували ті, хто стояв нижче у суспільній ієрархії, а надто – дружини, наложниці, одаліски та інші мешканки гаремів можновладців. Країна споживала дедалі більше коштовностей. Боротьба за володіння ними перетворювалася на сенс життя еліти. Задля їхньої закупівлі підвищували податки і ціни, збільшувалися обсяги хабарів-бакшишів та інших поборів. Одержимість панівного прошарку розкошами призвела до того, що у країні запанувала клептократія. Надспоживанню і насолодам були присвячені усі задуми та дії еліти. Трударі тікали у заробітчани до сусідніх країн. Занепадали ремесла, висихали рисові чеки, зникали посадки цукрової тростини. Виснажувалися, словом, продуктивні сили країни. Це поволі призводило до втрати керованості державою та боєздатності її збройних сил.

І зауважте, не було у ті часи телебачення, тим паче – не було телепрограми «Світське буття» та її шваброкапелюшної телеведучої, що розповідала б наложницям з одалісками про те, який завбільшки карбункул вдягла собі на гомілку пасія якогось, нехай, і опозиційного, раджі. Або, якої вартості білого чи вороного арабського коня, тюнюнгованого діамантовою вуздечкою і коштовним сідлом із золотими стременами придбав ні разу не корумпований шахський митник або прокурор. Якби таке телешоу тоді існувало, то держава Великих Моголів занепала б на порядок швидше, бо темп  поширення інформації та її маніпулятивна спрямованість вельми сприяє психозу нестримного споживання, надто, серед чванькуватої та малокультурної «еліти».

Занепад системи державного правління за Джахана спонукав його синів до змови проти татуся. У 1658-му році один з них, на ім’я Аурангзеб, перебивши попередньо своїх братів та їхніх малолітніх нащадків, силоміць позбавив батька влади, посадив його під домашній арешт та проголосив шахиншахом себе.

До підступного сина Джахан звернувся з єдиним проханням. Він просив аби з вікна його апартаментів було видно витончену та величну споруду мавзолею Тадж-Махал, що її повалений шахиншах колись спорудив для своєї улюбленої дружини Мумтаз-Махал – матері узурпатора Аурангзеба. Син виконав це прохання, але натомість зажадав, аби батько віддав йому коштовного персня з чималим синім діамантом, який Джахан завше носив на пальці правиці. На те арештант відповів, що коштовність знімуть лише з його відрубаної руки. Аурангзеб відступився.

По смерті Джахана, у 1666-му році, його було поховано поруч з улюбленою дружиною, у Тадж-Махалі. Коли, після похорону, наглядач приніс Аурангзебу, жаданий перстень, знятий з небіжчика, то, щойно шахиншах вдягнув його, десятикаратний синій діамант засяяв криваво-червоним.

Через багато років, у 1801-му, в Михайлівському замку в Петербурзі, з іншого мертвого імператора – Павла Першого, якого вбили з відома його сина і спадкоємця Олександра, так само було знято литий перстень з тим самим каменем. На той час густо-червоний діамант вже набув статусу «історичного» і звався «Іоан Златоуст».

Утім, повернемося до долі Павичевого трону. Серед заздрісників розкошам Делійського двору з’явився один беручкий чолов’яга. Він народився, 1688-го року, у Туркменії, а залишився у світовій історії під ім’ям персидського шихиншаха Надіра, засновника династії Афшаридів.

У юності Надіра разом з його матір’ю, полонили та перетворили на рабів узбеки з Хорезму. З рабства він втік. Сколотив банду волоцюг та розбійничав собі на караванних шлях, або наймався до ополчень численних ханів, які вели міжусобні війни. У ті часи геополітична ситуація у Середній Азії, на Кавказі, у Персії, Афганістані, Курдистані та Пакистані була настільки динамічною та непередбачуваною, що для розумного, підступного та жорстокого Надіра, склалися як найкращі можливості піднестися до вершин влади. Шляхом зрад, підкупів та вбивств, серед яких і дітовбивство, він розчистив собі шлях до персидського престолу. У 1736-му році на, ним самим скликаному курултаї, Надіра «обирають» персидським шахиншахом. Колишній бандит з великої дороги, нині він прагнув привласнити найбільшу світову коштовність – Павичевий трон. А для чого ж іще вигравати виборчу кампанію у шахиншахи?

Спочатку він підкорив Афганістан, а 8-го березня 1638-го року вже вступив до Делі. Мешканців міста повирізали, син Надіра справив пишне весілля з дочкою тодішнього правителя Індії – шахиншаха Мухаммада. Павичевий трон та інші коштовні трофеї перси забрали собі, разом з двома багатющими провінціями Імперії Моголів – Кашміром та Пенджабом. Повернувшись до Персії з незліченними скарбами, «всенародно обраний шахиншах» скасував усі види податків для своїх підданців на три роки наперед. Втім, і далі ми це побачимо, «воно йому не допомогло». Це ж вам не «Вітіна або Юліна тисяча».

Ходили, тоді, чутки, що Надір поцупив не справжній Павичевий трон, а копію, виготовлену, за наказом його новоспеченого свата Мухаммада, ув’язненими індійськими фальшивомонетниками. Справжнє коштовне та високохудожнє сідалище Великих Моголів, Мухаммад наказав сховати у підземеллях свого палацу, до кращих часів. Та вони, для династії вже ніколи не настали. У підземеллі трон залишався ще років сто п’ятдесят, допоки його не віднайшли інші завойовники – англійці. На той час вони вже розстріляли усіх принців династії Великих Моголів – синів останнього шахиншаха Бахадура, який підтримав антиколоніальне повстання сипаїв. У 1882-му році колонізатори нишком, аби не викликати обурення індусів, завантажили трон на англійського вітрильника «Гроусвіннер» та відправили до Альбіону. Проте, 27-го червня того ж року, судно наскочило на рифи десь біля східного узбережжя Африки і потонуло.

Після походу до Індії, Надір іще витіснив з Дагестану Російську Імперію, але згодом військова удача полишила його. Старіючий шахиншах намагався знайти втіху у своїх незліченних коштовностях. Заздалегідь розбудувавши неприступну, як гадав, фортецю Келат, звіз туди свої скарби і вже збирався у розкошах доживати віка, насолоджуючись безмежною владою та багатством, та спіткала його хвороба старечої недовірливості. Він запідозрив у намаганні відібрати в нього владу і скарби власного сина і спадкоємця Ризу-Кулі та наказав його осліпити. Згодом, шаленіючи від каяття, Надір стратив п’ятдесят царедворців, що були присутніми під час екзекуції спадкоємця. Вони на, думку шахиншаха, мали зупинити його, запропонувавши свої життя в обмін на очі принца. Тоді збагнули вельможі, що час їм рятуватися, а заразом і трохи підживитися багатствами пристаркуватого володаря. У 1747 році, Салех-бей – начальник охорони Надіра вбив шахиншаха та оголосив монархом його племінника  Алія. Той, своєю, чергою видав маніфест, у якому визнавав, що вбивство Надіра було вчинено за його наказом.

Павичевий трон, (чи його філігранна копія), у якості платні за лояльність новому шахиншаху, дістався курдам. Вони розбили його на шматки та вивезли у гори. Проте, ще довго сам образ цього над коштовного мистецького витвору лишався символом персидської монархії. Його подобу багато разів намагалися відтворити. Такі копії збереглися. Нині окремі з них перебувають у музеях та скарбницях Ірану, а може й ще десь. Казкові коштовності і скарби зникли у історичному вирі воєн змов та заколотів. Лише Тадж-Махал продовжує дивувати людей своєю красою – пам’яткою справжньому коханню, а також таланту та майстерності його будівничих.

Нині ми також споглядаємо нестримний потяг правителів та еліти до розкошів. Хизуються одне поперед одним палацами, літаками, яхтами та машинами. Щоправда архітектурних шедеврів не зводять – здебільшого вертолітні майданчики та аляпові резиденції у парках, заповідниках, ботанічних садах. Хворіють на параною та комплекси меншовартості, через буремне своє минуле. Клептоманять у небачених масштабах, заганяють країну у борги та злидні, прикриваючи своє мародерство пишномовною демагогією. Після них залишаться, хіба золоті унітази, якщо їх не розламають на шматки… А ще – анекдоти:

«Приїздить до головного комуніста країни теща – проста сільська жінка. Оглядає його розкішний, немов у раджі, маєток із власними ставом, у Пущі, та й каже: «Ой, синочку, який пишний та багатий в тебе палац, але ж будь дуже обережний, бо прийдуть ізнову трикляті комуністи і розкуркулять тебе! Хату цю султанську відберуть, а тебе з родиною… Хай тебе Бог боронить від партєйних та ідейних. Горнися ти ліпше до своїх – до буржуїв».

Comments are closed.