Інноваційна Конституція

imagesCAOX8RPM– Бабусю, – питає десятирічний онук, – а який мобільник був у тебе в дитинстві?

Його чотирирічна сестра бере “стародавній” кнопковий мобільний телефон і, тицяючи в його екран, страшенно дивується, що він не є інтерактивним. Старший брат із гордістю показує їй, як слід користуватися кнопками на цьому архаїчному пристрої – він ще пам’ятає такі.

Давно помічено, що плин соціального часу прискорюється експоненціально. Тисячі років тому умови людського буття змінювалися настільки повільно, що це лишалося непомітним для десятків поколінь поспіль; пізніше – раз на кілька поколінь; у двадцятому сторіччі – для кожного покоління.

Нині – кілька разів протягом життя одного покоління.

Прискорення плину соціального часу передовсім зумовлене розвитком технологій. Не лише інформації і зв’язку, але і 3D-виробництва, нано- та біотехнологій, транспорту, будівництва тощо. Стрімкі зміни якості продуктивних сил формують нові соціальні взаємини, що тягне за собою трансформацію й суспільно-державних взаємин.

Змінюються самі місії держав щодо суспільств. Із цієї обставини має виходити всіляке політичне планування. Воно й виходить – у країнах, які заведено вважати цивілізованими. Там, де політичне планування “не виходить”, виходять революції.

Мирні, майже карнавальні – як у нас десять років тому. Або жахливі у своїй трагічній величі – як у нас нині.

Обидві українські революції є результатом нерозуміння політиками суспільних процесів. Ба більше – небажання їх досліджувати та прогнозувати, і на цій основі планувати стратегії суспільного розвитку. Українські політики, здебільшого, не є власне політиками, з точки зору визначальних вимог до цього фаху.

Не розуміючи глибинних соціальних причин, які повернули їм владу, нинішні керівники розглядають її як бонус за вкладення зусиль під час Зимового повстання. Вони ще не остаточно позбулися намірів використовувати владу з тією метою, задля якої йшли в політику – задля красивого життя, що його може забезпечити лише корупція.

Не вийде. Бо в суспільства формуються нові запити на якість та змісти політики, надто в умовах зовнішньої агресії, яку так само спричинено нерозумінням Путіним сучасного Світу.

На імітаторів країна надивилася. Мало ними не вдавилася. Однак під час війни імітація політичної діяльності може коштувати Україні життя.

Нині у Верховній Раді намагатимуться трохи трансформувати Конституцію, щоб підігнати її під баланс поточних інтересів політичних та бізнесових “стовпів” нового режиму. Хибна дія. Імітація! Просто злочинна в умовах війни.

Натомість нова Конституція має відповідати новій системі взаємин, які розвинулися в суспільстві протягом двох останніх десятиліть і концентровано проявилися під час Повстання, забезпечивши його перемогу та водночас – лють та страх дезорієнтованого Путіна.

До інноваційних конституційних новел, хай би як екзотично не виглядало це для обивателів від політичного класу, є потреба конституційно унормувати право людини на … інтернет, цифрову прозорість влади, онлайн фіксацію взаємодії громадянина з органами влади, зокрема, установами правопорядку.

Це речі очевидні, як відеореєстратор в автомобілі, чи камера спостереження в магазині.

Так само Конституцією, а не регламентними документами установ слід запровадити трансляцію в прямому ефірі, з подальшим архівуванням записів засідань усіх публічних колегіальних органів влади – від сільрад до кабміну й судів усіх рівнів.

Це вже являє собою середовище нашого буття. Коли його буде унормовано правовим чином, то воно дістане назву “цифрове право”.

Є речі, наразі складніші для зашкарублої свідомості “державотворців”. Ідеться про громади.

Повстання ще раз показало: громади є не лише територіальними, себто спільнотами мешканців відповідних територіальних одиниць – від села до АР Крим. Вони ще бувають розподіленими, себто об’єднаними не територією, а спільними інтересами. Їхня дія поширюється за межі місця проживання членів громади.

Приклади: автомайдани, самооборона, самоорганізована спільнота лікарів з усієї України під час Майдану. Усі ознаки розподіленої громади давно є в кримських татар на чолі з Меджлісом.

Нарешті це законодавчо визнав парламент, засвідчивши, що розподілені громади є суб’єктами держави, які мають повне право на власний голос у суспільно-політичному житті.

Ще громади бувають екстериторіальними – які діють за межами України та включають у себе громадян інших країн. Приклади – майдани, хоч у Лондоні, хоч у Тель-Авіві.

Враховуючи, що вони працюють в інтересах українського суспільства власним коштом, на самооподаткуванні, – їм слід надати права суб’єктів держави Україна. Це жодним чином не буде зазіханням на суверенітети інших держав. Але, наприклад, спільнота кубанської козацької молоді зможе набути української суб’єктності без вступу “української визвольної армії на землі сонячної Кубані”.

Прийом до українського громадянства мав би здійснюватися президентом на прохання відповідної громади.

Утім, час спускатися на грішну землю.

У нас, бачте, президентські вибори наближаються. Кандидати вигулькують одне поперед одного – переважно із середовища нещодавніх офіційних опозиціонерів.

Втім, не лише в політичній “вживаності” кандидатів проблема. Вони всі, як один починають кампанію із власної персони. Не з того, навіщо вони йдуть у похід за булавою, а із власних “героїчних постатей”. Картина стосовно кандидатів на посаду міського голови Києва – сумно аналогічна.

Політична партія, а краще – широкий рух, пропонуючи Україні свого консолідованого кандидата на посаду президента, як базовий елемент його програми мав би пропонувати й текст інноваційної Конституції країни. Інноваційність визначається, наприклад, тим самим цифровим правом та новим визначенням громад.

Кандидат у президенти за нинішніх обставин має бути лідером думок, а не адміністратором. Саме стратегічне лідерство визначатиме місію Української держави в країні й зовні. Це зумовлюється тієї дивовижною обставиною, що українське суспільство вже десять років являє собою одного з лідерів сучасної цивілізації – тут, як уже зазначалося, формуються нові типи суспільних взаємин.

Помаранчева революція наприкінці 2004 року запустила в усьому світі конвеєр кольорових революцій, призвівши не лише до падіння диктаторських режимів у ряді країн, але й змінивши суспільні пріоритети в цивілізованому світі.

Так само, як і нині, вона довела правдивість Кобзаревого “борітется – поборете”.

Цього не може вибачити нам Путін.

Розпочавши свою інтервенцію, він намагається помститися Майданові за його епохальну перемогу, щонайменше відкусивши від України шмат території, а краще – взагалі знищивши її державність.

Цим він лише доводить цивілізаційну вторинність, упослідженність та брехливість Росії. Справді – Імперія зла…

Зло завжди в минулому. Воно завжди приречене на поразку й на… відтворення, щоб його знову могло здолати Добро.

Добро завжди в майбутньому. Тому Добро неможливо перемогти. Ототожнивши себе зі Злом, Росія “виштовхала” Україну до ніші Добра в очах усієї світової спільноти, а себе прирекла на поразку. В історичній перспективі.

Із цієї війни Україна вийде сильнішою. Колись.

Та знову повернімося до “наших баранів”, до виборів, себто. Звісно, що Путін доклав колосальних зусиль для консолідації українства, але й такого потужного чинника може не вистачити.

Коли нова українська влада-“держава” і далі, як це було за Кучми/Ющенка/Януковича, у культурно-інтелектуальному плані відставатиме від суспільства-“країни” – то “режим” знову повалять.

Третього Майдану в умовах війни Україна не витримає.

Щоб цього не трапилося, президентські вибори мають пройти максимально легітимно з визнаним суспільством результатом. В ідеалі чинна влада сама мала б консолідовано запропонувати суспільству єдиного кандидата, основою програми якого має бути проект інноваційної Конституції.

Якщо цього не станеться й нам запропонують з-півдесятка персонажів із набором популістських банальностей замість програм – це звільнить нішу для “неполітичного” кандидата від суспільства.

Ознаки його появи вже помітні.

Ця стаття на “УП”

Comments are closed.