Гумус з апломбом або “фокус абсорбції”

imagesВсяк в Україні знає, що у нас війна. З Росією. Цей факт визнано міжнародною спільнотою – Росія не посередник у врегулюванні внутрішнього громадянського конфлікту в Україні, а його сторона, його головний натхненник і постачальник усіх типів ресурсів для його розгортання.

Чому факт війни з Росією не знаходить свого відображення у політичних документах постреволюційної української влади, починаючи з Коаліційної угоди? Чому український уряд, на відміну від усіх цивілізованих країн, уникає запровадження реальних економічних санкцій проти Росії? Чому наша влада зрадила своїх громадян в окупованому Криму, позбавивши їх статусу резидентів української держави, мляво реагуючи на факти вбивств та викрадень людей на суверенній, хоча і окупованій території України, порушення там людських та громадянських прав? Чому Україна продовжує забезпечувати транспортне сполучення в інтересах окупантів? Чому не розриває дипломатичних стосунків з інтервентом?

Відповідь на це комплексне питання водночас є і відповіддю на питання про причини неефективності постреволюційної української влади.

Коли у 1991 році завалився СРСР, правлячі номенклатурно-комуністичні верхівки в усіх, крім Балтійських, країнах, що входили до нього зуміли зберегти своє панування, уникнувши люстрації. В Україні комуністична номенклатура, перебравши ідеологічні гасла Народного Руху, інтегрувала в себе його активістів, надавши їм ті самі номенклатурні привілеї, а головне – можливості корупційного збагачення, які відкривалися для членів бюрократично-депутатського корпусу.

Дві найпотужніші економіки колишнього СРСР – російська та українська, (керовані пострадянськими трансформованими елітами, куди інтегрувалися кримінальні елементи, справді талановиті підприємці та інші типажі, аж до шоуменів), виявилися приреченими на корупційну співпрацю. Російські та українські корупціонери буквально говорять однією мовою.

Українсько-російська корупція за два з гаком десятки років свого розвитку вибудувалася за принципами ієрархічної вертикалі. Найприбутковішим, відтак цілковито елітарним її елементом став звісно газово-енергетичний сектор. З часів Л. Кучми в Україні модерування процесу поділу газових надприбутків є неодмінним додатком до булави.

Коли у 2004 році сталася Помаранчева революція, українська корупційна еліта вдруге повторила “фокус абсорбції”, інтегрувавши у себе її активістів. У такий спосіб було збережено корупційну систему управління, зокрема і статус “газового модератора” за новим президентом В. Ющенком. В жертву цим інтересам тоді було принесено конче необхідні країні реформи модернізації влади. Корупційна владна система відтворилася, породивши явище В. Януковича. Країна втратила десять років.

Перемога цього року чергової революції в Україні, так само вже втретє, потягла за собою інтегрування до публічної влади громадських активістів. Їхня участь у партійних списках була потрібна номенклатурі задля підвищення суспільної легітимності своєї влади. Активісти це своєрідна окраса та маскувальна сітка спадкової, вже, номенклатури. Сама влада так само потрібна номенклатурі задля збагачення.

Збагачення владоможців забезпечується лише у корупційний спосіб. Велика ж корупція неможлива без братньої нашій номенклатурі Росії. Тому визнати факт війни із нею, а тим паче запровадити економічні санкції щодо інтервента для української влади, чия генеза заглиблена у Радянський Союз, неможливо.

Молоді ж нові обличчя активістів-журналістів у парламенті можуть і далі з невимовним апломбом говорити про те, що вони являють собою “гумус”, з якого виросте нове покоління українських політиків. Не виросте, бо номенклатура не дасть.

Технологія “нових молодих” теж не нова. Ними у різні часи виступали: Олександр Лавринович, Сергій Головатий, Михайло Бродський, Віталій Журавський, Юрій Павленко, Владислав Каськів, Сергій Рудик, Ігор Попов, і багато-багато інших.

Аби таки бути “гумусом” середовищу, що обрало собі цю самоназву, слід направду зосередитися на законодавчому процесі. Розділ ІІ Коаліційної угоди передбачає створення парламентської комісії щодо розробки змін до Конституції, хоча направду слід вести мову про нову редакцію Основного Закону. Так само КУ передбачає розробку нового виборчого законодавства. Докладаючи своїх зусиль на цих двох напрямках, “гумус” зміг би стати колективним лідером першорядних суспільних трансформаційних процесів.

Не стане, бо йому не вистачить суспільствознавчих компетенцій, згуртованості та працездатності. Разом з тим, час допоки можна вдавати із себе “молодих і нових” мине ще до весни. Це не страшно. Кепський стан Верховної Ради стимулює позапарламентські суспільні процеси. В четверте.

Так само, як і три попередні рази, для їхньої підтримки стануть в нагоді і зусилля парламентарів.

Ця стаття на “УП”

Comments are closed.